Одним зі своїх обов'язків Церква має обов'язок молитви. На кожному богослужінні голос Церкви підноситься до Божого Престолу у проханнях, подяках і прославленні. Ми приходимо у храм зі своїми проблемами і бідами, щоб залишити їх у сповідальниці чи поставити перед Божі стопи у тихій молитві. Рідше, звичайно, приходимо, щоб порадіти і принести Богові подяку. Але такі ми вже є… Ми молимось за себе, за своїх дітей, своїх батьків, родичів, друзів, знайомих, може, і ворогів. І мимоволі наші молитовні порухи прямують і за померлих. Жодне серце справжнього християнина (а це серце, сповнене любові) не поставить під сумнів, чи припинила своє існування його мама після смерті, чи зник батько, чи пропали із буття його брати і сестри, діти, кохані. Ми ж пам'ятаємо, що "у Бога всі живі" (Лк. 20: 38). А ще пам'ятаємо, що Церква – це наша Матір. Тому вона молиться разом із нами. Молиться за живих на землі і за живих у Вічності. Причім молиться не лише у визначені дні, але щодня, на кожній Літургії: коли священик виймає часточки на проскомидії і коли читає літургійні молитви. Кожна Літургія – це безкровна Жертва за усіх людей: живих і померлих.

Живі можуть і повинні молитись за себе самі, а от чи померлі можуть молитись за себе, ми не знаємо. Зате знаємо, що ми можемо молитись за них. І ми це робимо. Ми молимось за людину у день її смерті, молимось, коли хоронимо, молимось на дев'ятий день, на сороковий, молимось в річницю смерті, іноді в дні народження, і ще, може, в дні іменин. Це наша індивідуальна молитва, яка, в переважній більшості, з часом слабне, маліє і закінчується. Ми забуваємо поминати своїх ближчих родичів, не кажучи про дальших. Тому Церква (а ми не забуваємо, що вона Матір), встановила окремі дні особливої молитви за всіх померлих християн: тих, кого відпровадили у загробне життя по-християнськи і тих, хто відійшов до Господа без похорону і погребіння.

Окрім кожної суботи року, коли зазвичай поминаємо померлих, у церковному році є так звані вселенські батьківські (родительські) суботи, чи як ми називаємо їх – "задушні", а також інші окремі дні. Це дні поминання "всіх від віку спочилих отців, матерів, братів і сестер наших". Щоб навіть ті, про кого вже не пам'ятають, відчули молитву, а отже і любов, бо молитва – це прояв любові. Отже, таких днів є кілька:

Субота м'ясопусна. Це субота перед неділею м'ясопусною, яка називається неділею про Страшний Суд і є однією із підготовчих неділь до Великого Посту. Нагадуючи нам, що усі ми колись станемо на суд перед Богом, Церква закликає у цей день молитись за усіх померлих християн, щоб їх участь на страшному Божому остаточному суді була щасливою, а Господь, за нашими молитвами, помилував їх.

Субота Троїцька. Напередодні великого свята П'ятдесятниці, коли ми згадуємо сходження Святого Духа на апостолів і святкуємо день народження Церкви, у молитві за померлих ми показуємо справжню єдність Церкви. Єдність у молитві. Це єдність живих (Церква воююча) і померлих (Церква торжествуюча). Ми молимось за тих, хто відійшов від нас, а вони, ми віримо, моляться за нас. Разом ми і є "Церква Бога Живого – стовп і утвердження істини" (1Тим. 3: 15).

Суботи другого, третього і четвертого тижня Великого Посту. Час посту – це час роздумів над своїм життя, це час жертви, час внутрішньої зміни. У ці дні важливо єднатись у спільній молитві з усією спільнотою Церкви, а померлі, як ми вже зрозуміли, є теж частиною цієї спільноти. Поминання померлих у суботи великого посту пов'язані ще із тим, що згідно православного уставу, на буднях у великому пості не звершується повна Літургія (св. Іоана Золотоустого, чи св. Василія Великого), а тільки Літургія Ранішосвячених Дарів, на якій не приноситься безкровна Жертва, а отже є неможливим звершити Євхаристію в пам'ять про померлих.

Субота Димитріївська. Цього поминального дня немає в інших Православних Церквах. Будемо чесними, що це тільки російська практика, яку ввів у церковне життя Димитрій Донський, як поминання воїнів, які полягли на полі Куликівської битви у 1380 році. З Московії ця практика перейшла і до нас, спочатку як поминання всіх померлих воїнів, а тепер трансформувалась у звичайну батьківську поминальну суботу. Молитви забагато не буває, тому, не зважаючи на походження цього поминального дня, він прижився у нашому літургічному житті. Тим більше, що у цей період випадає поминання всіх померлих у Католицькій Церкві.

Усікновення чесної глави Іоана Предтечі. Оскільки св. Іоан Хреститель постраждав за істину, як добрий воїн Божий, то 11 вересня Церква в особливий спосіб згадує всіх загиблих воїнів. Хоч і ця практика досить пізнього походження. Вона була встановлена у 1769 році під час турецько-польської війни.

Радониця. Загальне поминання померлих у понеділок чи вівторок після Фоминої (провідної) неділі. Встановлене для того, щоб живі і померлі спільно розділили радість пасхальних днів. Тому іноді в місцевій практиці ці поминання звершуються ще на світлому тижні, на другий, чи третій день Пасхи. Це, звичайно, суперечить церковному уставу, але згідне із прагненнями людських сердець у найбільше християнське свято – Великдень – проявити свою любов до рідних у спільній Літургії та відвідати їх могили.

Кожна сім'я має свої традиції. Церковна громада – це також духовна сім'я, яка має свої літургічні і обрядові традиції. Серед таких є і окремі поминання померлих. Наприклад, загальна Літургія за всіх померлих парафіян у більшості галицьких парафій звершується наступного дня після престольного свята, празнику, у так званий "попразен". Щоб і спочилі члени спільноти відчули радість свята. Також іноді загальні панахиди звершуються на другий, чи третій день Різдва Христового.

Молитва за померлих – це не молитва страху і не молитва відчаю перед лицем смерті. Це молитва любові і єдності. У дні поминання померлих ми, як ніколи, засвідчуємо свою віру в те, що мертвих не існує. "У Бога всі живі", а отже і ми нікуди не дінемось із буття і колись також потребуватимемо молитви. Головне, щоб наша молитва не була формальною. Щоб вона не полягала у тому, щоб раз, чи кілька разів у році принести до храму хліб і цукор (бо священик має щось їсти), подати записку з іменами (бо священик має за щось жити) і з відчуттям виконаного обов'язку поставити галочку у своєму життєписі. А в тому, щоб молитовна пам'ять була пам'яттю єдності і пам'яттю любові, та не обмежувалась стінами храму.

Ієромонах Кипріан (Лозинський)